1. Інституційні зміни: демонополізація та сприятливий бізнес-клімат

РОЗДІЛ 11. СОЦІАЛЬНА РИНКОВА ЕКОНОМІКА ЯК ОПТИМАЛЬНИЙ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УСТРІЙ ДЛЯ УКРАЇНИ

Необхідність усвідомленого та компетентного вибору типу соціально-економічного устрою. ** Вибір соціально-економічного устрою країни визначає фундаментальну основу, на якій будується весь комплекс процесів функціонування економіки і соціального забезпечення. Це базовий вибір меж між свободою дії ринкових сил та масштабом державного регулювання економіки**. Він реалізується через вибір:

  • ступеню домінування приватної або державної власності в економіці;
  • потужності і широти застосування ринкових механізмів та державних інститутів на розвиток економіки і соціальне забезпечення населення;
  • застосування ринкових механізмів ціноутворення або державного регулювання цін, включаючи сфери формування процентних ставок і курсу національної валюти;
  • домінуючої структури ринків (конкурентної, олігополістичної, монополістичної) та взаємозв'язків між бізнесом і державною владою

Шкала цього вибору має, з одного боку, крайню ліву позицію – державно-адміністративну економічну систему, коли за допомогою адміністративних важелів держава намагається регулювати практично всі економічні процеси; та крайню праву позицію – систему вільної ринкової економіки, побудовану на принципі державного невтручання (laissez faire – фр.), коли роль держави є мінімальною, а всі економічні процеси формуються ринковими силами.

Кожна країна характеризується певним станом між крайніми (лівою та правою) позиціями на шкалі «державне регулювання – вільний ринок», але соціально-економічний розвиток країни і ступень економічної свободи її громадян визначається не тільки цією лінійною координатою, але й цілим спектром рішень у сфері інституційного устрою економіки, а саме:

  • рівнем гарантій прав і свобод людини, зокрема права власності;
  • якістю і типом ринкових структур та рівнем свободи входу на ринки для нових гравців;
  • якістю, формами, масштабом і рівнем ефективності державного регулювання та його втручання в ринкові процеси;
  • видами формальної і неформальної взаємодії державних чиновників та учасників ринку та рівнем надійності у гарантуванні державою виконання законів всіма членами суспільства, включаючи державних посадовців;

Тому загальна категорія «ринкова економіка» є досить невизначеною і може означати її різні форми (є історичні приклади поєднання ринкової економіки та військової диктатури, зокрема, у часи правління Августа Піночета у Чилі, коли відбулась масова приватизація і перехід до ринкової економіки). Тобто необхідна чітка конкретизація у виборі країною свого інституційного устрою і форми ринкової економіки.

Для визначення Україною своїй позиції на цій шкалі, необхідно враховувати, що в умовах кланово-олігархічного інституційного устрою** у неправових державах, до яких, на жаль, поки що відноситься і наша країна, відбувається суттєве викривлення класичного змісту і ринкових механізмів, і державного регулювання** внаслідок існування феномену «приватизації державного апарату» певними групами і використання державної влади в якості потужного «бізнес-активу»:

  • з одного боку, ринкові відносини проникли у непритаманну для них сферу – державне управління (купуються державні посади і голоси членів парламенту, а потім ці «інвестиції» разом із «прибутком» повертаються за рахунок корупційних схем перерозподілу державного бюджету і монополізації ринків, що супроводжується запровадженням штучного ціноутворення, виснаженням ресурсів суспільства та ін.);
  • з іншого боку, державна влада проникла у непритаманну для неї сферу – безпосередню ринкову конкурентну боротьбу (через штучне створення конкурентних переваг для власників великого бізнесу, які одночасно є впливовими державними посадовцями або їх «партнерами»).

Тобто порушується фундаментальна основа класичної ринкової економіки , яка полягає у розділенні суб'єктів, що створюють «правила гри» на ринку (законодавчі норми) та тих, хто «грає» за цими правилами (тобто суб'єктів ринку). Отже, не працює фундаментальний постулат функціонування досконалих ринків (тобто ринків із досконалою конкуренцією), який полягає у тому, що учасник ринку не може впливати на ринкові ціни, які для нього повинні бути екзогенними (зовнішніми) факторами і вимагати пристосування його бізнесу до конкурентних ринкових умов через підвищення ефективності.

Інституційний устрій, що існує в Україні, блокує можливості функціонування конкурентних ринків, а економіка працює у режимі найгіршого варіанту – переплетіння адміністративно-державного регулювання і монополістичної ринкової влади суб'єктів державного управління та пов'язаних з ними осіб. Тобто і політична, і економічна (у тому числі ринкова) влада концентрується в одних руках.

У такій деформованій інституційній системі стандартний ліберальний лозунг «більше ринку - менше держави» може прикривати намагання знищення державних обмежень для монополізації ринків великими бізнес-групами або навіть окремими особами. Це може призводити до парадоксальних з точки зору класичного лібералізму наслідків – через монополізацію ринків і політичних інститутів – перехід країни до стану, наближеного до диктатури, коли економічні, політичні, державні, та інформаційні важелі концентруються в руках вузького кола осіб, а ліберальні цінності індивідуальної економічної свободи практично знищуються1.

Протилежний вибір – на користь потужного втручання державних органів у функціонування економіки – також несе в собі значні ризики в умовах корумпованості державної влади, її недостатньої макроекономічної компетентності та, в цілому, веде до блокування об'єктивних механізмів ефективного ринкового саморегулювання, які працюють тільки в умовах конкуренції.

Інституційна система, яка існує в Україні, веде до загострення вразливості країни до негативних зовнішніх впливів та її незахищеності перед зовнішньою політичною, економічною і військовою агресією. У поєднанні з цією системою корумпованість владної верхівки є каналом економічного поглинання країни, потужним фактором її економічного послаблення і зростання ризиків втрати її суверенітету. Тому розбудова оптимального соціально-економічного устрою України, враховуючі складні поточні умови та глобальні виклики (детально викладені у ч. І, ІІ) , є питанням рівня національної безпеки.

Оптимальним вибором для України є інституційний устрій соціальної ринкової економіка.

Її сутність та принципи. Враховуючи весь комплекс умов в Україні та результати досліджень економічної історії й міжнародного досвіду, автори Нового економічного курсу вважають, що оптимальним соціально-економічним устроєм для України є система соціальної ринкової економіки.

Концепція «соціальної ринкової економіки» (Social Market Economy (англ.), Sozialen Marktwirtschaft (нім.)) була введена у науковий і державотворчий лексикон у 1946 році німецьким науковим діячем і практиком державного управління, професором Альфредом Мюллером Армаком. Він був відповідальним за обґрунтування концепції реформ міністра економіки Людвіга Ерхарда, архітектора «економічного дива» 1948 – 1967 рр. післявоєнної Німеччини, в уряді канцлера Конрада Аденауера.

Основним принципом реформ Л. Ерхарда є те, що «Ринкова економіка виправдана з економічної та моральної точок зору тільки до тих пір, поки вона повніше та краще, ніж будь-яка інша форма економіки забезпечує оптимальне задоволення потреб всього суспільства, коли вона в максимальній мірі наділяє номінальні доходи громадян реальною купівельною спроможністю»2.

Фундаментальною методологічною основою розбудови соціальної ринкової економіки в Німеччині були досягнення наукової школи німецького лібералізму (ордолібералізму, від ordo (лат.) – порядок), зокрема Фрайбурзької наукової школи, засновниками якої є видатні науковці В. Ойкен, Ф. Бєм, В. Рєпке, О. Рюстов та інші. По суті, німецький лібералізм на чверть сторіччя випередив виникнення подібних ідей американського інституціоналізму, проте і до сьогодні не набув широкого розповсюдження в пострадянських країнах та залишається сферою компетенції вузького кола фахівців.

З певних причин ідеї німецького лібералізму на відміну від принципів англо-саксонського лібералізму, який вважається класичним і став основою Вашингтонського консенсусу, не є широко висвітленими в літературі і стандартних підручниках. Він залишається доступним у спеціалізованих статтях та монографіях, тому необхідним є детальніше пояснення його основних принципів.

Німецький лібералізм характеризується двома етапами розвитку: першим етапом 1936 – 1945 рр., коли автори цих ідей в ситуації інтелектуального підпілля, ризикуючи життям, створювали нову парадигму лібералізму, яка повинна була стати теоретичною основою для реформування Німеччини після перемоги над гітлерівською ідеологією; і другим етапом – після закінчення другої світової війни, коли ідеї німецького лібералізму стали практичною основою успішного реформування післявоєнної Німеччини, побудови соціальної ринкової економіки і німецького «економічного дива»

Головними принципами німецького лібералізму, на які варто звернути увагу в процесі реалізації Нового економічного курсу для України і побудови соціальної ринкової економіки є такі:

  • Системна активна робота національних державних органів з розбудови інституційного устрою **власної країни замість пасивного слідування за течію подій, несистемних дій з кон'юнктурних міркувань і спонтанного хаотичного реагування на проблеми, що виникають.
  • Повернення суттєвого значення і потужного впливу правовим і економічним наукам на процеси практичної розбудови** економічної моделі, за якою розвиватиметься країна, та на фундаментальні рішення політико-правового і економічного характеру. Подолання проблеми професійного невігластва і відірваності практики державотворення від правових і економічних наук. Недопустимо прийняття рішень державного рівня на основі особистих бізнес- або політичних інтересів певних угрупувань, тому що саме це занурює країну у хаос та безлад.
  • Принцип поєднання свободи і порядку; активна роль держави у вивільненні підприємницької ініціативи і забезпеченні конкурентного середовища. Вирішальним джерелом економічного розвитку є розвиток вільної чесної конкуренції та активної підприємницької ініціативи. Проте конкуренція не виникає і не зберігається спонтанно, завжди існують загрози для чесної конкуренції та вільної підприємницької ініціативи з боку великих бізнес-угрупувань, картельних зговорів, державних чиновників і олігархічних структур**. Тому необхідні активні державні заходи щодо забезпечення належних правових умов для створення конкурентного середовища та захисту конкурентного порядку.

Засновник німецького лібералізму Вальтер Ойкен ввів концепцію конкурентного порядку , створення і підтримання якого є пріоритетним завданням державних органів : держава створює чіткі та гарантовані умови для вільної чесної конкуренції на ринках, а учасники ринків мають повну свободу в межах чинного законодавства розвивати підприємницькі ініціативи.

Саме такий принцип німецького лібералізму забезпечує гармонійне поєднання свободи індивіда та суспільного порядку. Ойкен розвинув теорію порядків (Theorie der Wirtschaftsordnungen – нім.) та обґрунтував взаємозв'язок між політичним, правовим, економічним і соціальним порядками, які забезпечують синергетичні ефекти прискореного економічного зростання, а отже основи для надійного соціального забезпечення.

Головною тезою є те, що економічний порядок (тобто «правила гри» в економіці) повинен закріплюватись на рівні політичних рішень в** економічній конституції** і не може змінюватись під кон'юнктурним впливом особистих або групових бізнес-інтересів.

На відмінність від німецького, англо-саксонський лібералізм (lazier fair) через невизнання активної ролі держави у реформуванні і забезпеченні економічного порядку наражає суспільство на «провали ринку» (market failure): воно здає позиції потужним групам інтересів, які формують умови, вигідні для них, що не відповідають ліберальним цінностям вільного підприємництва і конкурентних ринків.

Як довів В. Ойкен3, капіталізм, в якому домінують групи інтересів і монополістичні об'єднання, має мало спільного з ринковою економікою, а навпаки, підриває основи ринку і породжує його аномальні деформації: «Сила держави повинна полягати у забезпеченні виконання законів всіма членами суспільства і забезпечення конкурентного середовища. Тільки сильна правова держава може стати гарантом ефективного функціонування ринків. Ринок без вільної чесної конкуренції стає фікцією, простою етикеткою, а держава, що не запобігає виникненню картелів, монопольних угрупувань та олігархічних утворень стає все менше ефективною».

  • Принцип координації** 4** економічної політики, політики у сфері фінансів, монетарного регулювання та зовнішньоекономічних відносин.

Зазначені принципи лежать в основі побудови потужної ринкової економіки, яка створює надійну основу

  • з одного боку, для зростання економіки, стабільності національної валюти і суттєвого підвищення доходів і якості життя всього суспільства, а отже зменшення потреби у додаткових державних соціальних виплатах;
  • з іншого боку, для посилення фінансової потужності держави і гарантованого рівня соціального забезпечення населення.

Маючи потужну економіку, стабільну валюту і внутрішні ціни, кожна країна може вибудовувати власну систему соціального забезпечення і гарантій для населення.

З огляду на описані принципи німецького лібералізму, в цілому, глибинний зміст соціальної ринкової економіки (Social Market Economy) полягає у поєднанні принципів індивідуальної свободи і вільного підприємництва у цивілізованому конкурентному середовищі із принципами сильної правової держави і соціальних гарантій для кожного. Таким чином досягається гармонійна координація між ринковими механізмами, державним регулюванням, широкими індивідуальними свободами і всіма соціальними групами у суспільстві.

Соціальна ринкова економіка не є філософією цінностей суспільства (це питання залишається на розгляд філософії, культурології і релігії), а визначає тип соціально-економічного устрою та його головні інституційні принципи. Це інтегральна формула, згідно з якою критичні та конфліктуючі сили, що визначають економічний розвиток суспільства, приводяться до скоординованих дій і отримання синергетичного ефекту. Таким чином, це механізм інституційного закріплення подвійного принципу економічного порядку, який передбачає функціонування економіки вільного ринку, але не вичерпується цим. Він є гармонізацією, з одного боку, цілей свободи підприємництва, а з іншого – соціальної справедливості.

РОЗДІЛ 14 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЯКОСТІ БІЗНЕС КЛІМАТУ ТА УМОВ ДЛЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО БУМУ

Сприятливий бізнес-клімат є необхідною умовою для підприємництва, що є основою інноваційного розвитку, економічного зростання, високого рівня зайнятості і доходів населення.

Створення бізнес-клімату європейського типу має стати однією з основних цілей реформаторських зусиль держави. В широкому контексті економічне середовище, сприятливе для бізнесу, включає такі складові:

  • дієва і вільна від корупції система державного управління;
  • ефективна, незалежна судова система (яка гарантує виконання контрактних зобов'язань і захист прав власності);
  • проста, прозора і доступна регуляторна система;
  • сучасна і розгалужена матеріально-технічна інфраструктура для економічної діяльності.

Важливим аспектом є те, що активізація підприємницької діяльності і стійке зростання економіки в будь-якій країні неможливі без утримання макрофінансової стабільності. В умовах України досягнення цієї цілі вимагає, перш за все, помірних темпів інфляції , стабільного обмінного курсу , стабільності банківської системи та забезпечення боргової стійкості.

Крім того, покращення бізнес-клімату в Україні неможливе без вирішення таких специфічних завдань як:

  • спрощення системи оподаткування,
  • захист економічної конкуренції,
  • захист прав інтелектуальної власності,
  • вдосконалення законодавства у сферах державного контролю, землеустрою і видачі дозволів на будівництво,
  • ліцензування підприємницької діяльності,
  • технічного регулювання,
  • вдосконалення законодавства з питань банкрутства та приведення його у відповідність до кращої світової практики.
  1. Формування зрозумілих правил започаткування бізнесу та спрощення рамкових умов для бізнес-діяльності. Система чинного законодавства побудована таким чином, що потенційному підприємцю досить складно розібратися не тільки з умовами здійснення того чи іншого виду підприємницької діяльності, але й взагалі зрозуміти які для цього необхідні документи, дозволи чи ліцензії. Крім того, наразі існує величезна кількість тих самих ліценцій та дозволів, інших дозвільних документів, видача яких прямо передбачена як законами, так і підзаконними актами, та є необхідними для здійснення того чи іншого виду підприємницької діяльності. Така ж сама ситуація й щодо питань припинення ведення підприємницької діяльності та ліквідації підприємств. Все це призводить до значного ускладнення ведення підприємницької діяльності.

1.1. Необхідно значно скоротити кількість ліцензій та дозволів, чим зменшити необґрунтованість обмеження підприємницької діяльності. При розгляді критеріїв ліцензування підприємницької діяльності необхідно виходити з визначення тих видів діяльності, які зачіпають питання національної безпеки та охорони життя й здоров'я людини.

1.2. Необхідно створити «довідник підприємця» - єдину інформаційну базу з адміністративних питань бізнес-активності. Зокрема, це можливе на базі КВЕД, де пропонується узагальнити інформацію щодо умов ведення кожного конкретного виду підприємницької діяльності, необхідні документи, ліцензії та дозволи, загальні умови оподаткування, державний орган регулювання цього виду діяльності, умови припинення здійснення діяльності тощо, з обов'язковими посиланнями на відповідні акти законодавства.

1.3. Необхідно раціоналізувати процес звітування, ліцензування, сертифікації, збору інформації шляхом здійснення всіх необхідних операцій через один веб-сайт, на якому знаходяться всі необхідні форми у електронному вигляді. Всі послуги щодо реєстрації, звітування, фінансово-податкових операцій повинні здійснюватися дистанційно завдяки розгалуженій системі інтернет-ресурсів.

  1. Дерегуляція підприємницької діяльності та підвищення якості регуляторної системи. Держава має забезпечити створення такого регуляторного поля для роботи бізнесу, яке, з одного боку, не обтяжувало б його діяльність, а з іншого боку – дозволяло гарантувати необхідний рівень безпеки громадян, охорони довкілля і не спотворювало умови конкуренції. Протягом останніх років було реалізовано деякі кроки щодо скорочення функцій і спрощення процедур адміністративного регулювання економіки, запровадження уніфікованих правил роботи бізнесу. Так, в січні 2015 року ухвалено постанову Кабміну "Про деякі питання дерегуляції господарської діяльності", в лютому 2015 прийнято закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляції)", в серпні 2016 року прийнято розпорядження Кабміну "Про затвердження плану заходів щодо дерегуляції господарської діяльності та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету міністрів України", в серпні 2016 Національна рада реформ затвердила «Концепцію ефективного регулювання». Але певні позитивні кроки і зміни, впроваджені останнім часом, гальмуються їх вибірковістю і декларативністю.

Так, до цих пір невирішеними залишаються завдання:

  • посилення прозорості, послідовності та передбачуваності регуляторних рішень органів центральної влади та місцевого самоврядування;
  • рівного ставлення та формування єдиних правил гри для всіх суб'єктів підприємництва , незалежно від наближеності до влади їх засновників та наявності неформальних зв'язків цих суб'єктів з державними структурами;

Надалі у процесі дерегуляції підприємницької діяльності необхідно реалізувати такі заходи:

2.1) забезпечення відкритості та залучення інституцій громадянського суспільства, наукових установ, бізнес-асоціацій, ін. до процесів розробки нормативних актів з питань дерегуляції, моніторингу та оцінки ефективності їх виконання;

2.2) посилення антикорупційних заходів у сфері регуляторної політики за рахунок розширення сфери проведення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів та їх проектів;

2.3) забезпечення суттєвого підвищення якості регулювання підприємницької діяльності на основі повномасштабного впровадження всіх положень Закону України «Про засади регуляторної політики у сфері господарської діяльності»;

2.4) становлення дисциплінарної та адміністративної відповідальності державних службовців за невиконання норм законодавства, регуляторних актів та порушення встановлених процедур;

2.5) скорочення переліку діючих вимог до первинних документів юридичних осіб та їх обов'язкових реквізитів, які регламентуються Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"

2.6) періодичне відстеження ефективності та наслідків упровадження регуляторних актів державними органами.

3. Відновлення довіри до судової системи та становлення ефективного механізму вирішення спорів. «Правосуддя не лише повинно вершитися, а й має бути ясно та безсумнівно видно, як воно вершиться», – зазначив в одному з рішень англійський суддя Лорд Х'юарт. На жаль, реалії українського правосуддя зовсім інші. Не зважаючи на проведення реформ системи правосуддя, рівень довіри суспільства до суддів та судів залишається катастрофічно низьким. Головними чинниками такої ситуації вбачається значний рівень корупції, починаючи від призначення судді та закінчуючи прийняттям ними рішень, відсутність жодної відповідальності за ухвалення суддею свідомо протизаконних рішень тощо.

3.1. Необхідно встановити особисту відповідальність суддів за прийняття незаконних рішень. При цьому система підтвердження порушення суддею норм законодавства, у першу чергу, має базуватися на рішеннях апеляційних та касаційних інстанцій. Це означає, що не підтвердження іншими ланками судової системи правомірності рішення суду першої інстанції є підставою для проведення внутрішнього розслідування причин, що спричинили таку ситуацію. В свою чергу, відповідальність судді, провина якого в прийнятті свідомо незаконного рішення повністю доведена, має бути диференційованою в залежності від негативних наслідків його рішення та полягати починаючи із звільнення із забороною займатися таким видом діяльності у майбутньому і закінчуючи повною майновою відповідальністю такого судді всім його майном.

3.2. Удосконалити систему призначення суддів у напрямку першочергового значення професійних знань та набутого досвіду, здійснювати призначення суддів за результатами атестаційного оцінювання незалежними комісіями, які будуть розглядати та оцінювати документи без отримання інформації щодо особи кандидата. Тобто професійне тестування, оцінка знань та досвіду кандидата має проводитись із забезпеченням анонімності та без безпосередньої присутності кандидата. Ні сам кандидат, ні члени відповідної атестаційної комісії не повинні знати де та ким будуть розглядатися документи конкретного кандидата.

3.3. Запровадження анонімності судді під час проведення процесу шляхом здійснення електронного судочинства - сторони подають позови, інші процесуальні документи, беруть участь у процесі без необхідності особистої присутності на судовому засіданні. Судовий процес має проходити без участі сторін, шляхом заочного розгляду судом тих доказів, на які спираються сторони, та прийняття відповідного рішення на підставі чинного законодавства.

3.4. За окремими категоріями справ необхідно встановити обов'язковість використання інституту присяжних, у першу чергу, найгостріших резонансних справ щодо хабарництва, незаконного збагачення, перевищення влади або зловживання нею тощо. Наявність присяжних та їх безпосередня участь у процесі має нівелювати можливість прийняття судом «потрібного» рішення.

4. Справжня, а не імітаційна боротьба з корупцією. Однією з найгостріших проблем, без вирішення якої неможливо сподіватися на створення європейської моделі бізнес-клімату, є значний рівень корупції. Практично неможливо знайти підприємця, який планує займатися бізнесом або який вже займається певним видом економічної діяльності та який би не стикався з проявами корупції з боку державних службовців або посадових осіб, які наділені тими чи іншими владними повноваженнями. Існує багато рецептів подолання корупції, безліч шляхів щодо запобігання та протидії цьому явищу. Проте, головним вбачається необхідність встановлення жорсткого незалежного контролю за незаконним збагаченням та суворої відповідальності корупціонера.

Встановлення контролю неможливо без існування відповідних органів, які вже створені в державі, або будуть створені найближчим часом. Водночас, скільки б органів не створювалось, за умові відсутності їх фінансової та процесуальної незалежності від всіх інших органів та гілок влади, боротьба з корупцією не дає належних результатів.

4.1. Забезпечення незалежного фінансування та неупередженої діяльності антикорупційних органів та представників цих органів в державних установах, на підприємствах та організаціях. Таке фінансування має бути достатнім, воно не повинно залежати від жодного державного органу щодо його виділення, безпосереднього перерахування, використання тощо.

4.2. Встановлення підпорядкованості та підзвітності уповноваженої посадової особи чи окремого антикорупційного підрозділу, створеного на державному підприємстві, установі або організації безпосередньо центральному антикорупційному органу та забезпечення їх незалежності від керівництва відповідного підприємства, установи чи організації.

4.3. Встановлення особистої відповідальності працівників відокремлених антикорупційних підрозділів чи відповідної уповноваженої особи на державному підприємстві, установі чи організації за невчинення передбачених заходів протидії корупції.

4.4. Необхідно посилити відповідальність за корупційні злочини (значні строки ув'язнення, заборона займатися певними видами діяльності тощо) з одночасним застосуванням повної конфіскації всього майна як самого корупціонера, так і членів його сім'ї.

5. Реєстрація і захист прав приватної власності. Незахищеність права приватної власності і можливість рейдерського захоплення бізнесу є однією з найбільших системних вад існуючого бізнес-середовища в Україні. Одним із методів вирішення даної проблеми має бути об'єднання всіх існуючих державних реєстрів, які пов'язані з нерухомим майном та правом власності щодо нього, у всеохоплюючу базу даних з обов'язковим використанням технологій «блокчейн»**.** Зрозуміло, що існування різних державних органів та структур, які адмініструють різні державні реєстри є недоцільним та фінансово обтяжливим для держави, а отже необхідно всі ці структури ліквідувати, а на їх базі створити одного адміністратора консолідованої бази. При цьому, новостворений єдиний адміністратор консолідованого реєстру об'єктів та права власності повинен мати достатній ступінь автономності. У свою чергу, достовірність та гарантованість консолідованого реєстру нерухомого майна та прав на нього має забезпечити використання технології «блокчейн» - технологій, при якій інформація щодо об'єктів нерухомого майна буде постійно накопичуватися і яку (інформацію) неможливо видалити або провести її заміну або підміну, оскільки така інформація, крім зберігання на центральному сервері реєстру, одночасно буде зберігатися у всіх користувачів цієї системи.

Нагальними питаннями, які потребують вирішення у цій сфері, є також:

  • запровадження спеціального механізму компенсації для покриття збитків , завданих сторонам, які вчинили правочини з нерухомістю, ґрунтуючись на помилковій інформації, що містилася у Реєстрі прав на нерухомість;
  • встановлення спеціального механізму розгляду скарг громадян і господарських суб'єктів щодо інформації, яка міститься у Державному земельному кадастрі.

6. Забезпечення виконання контрактів і захист прав інтелектуальної власності. У процесі покращення бізнес-клімату в Україні слід надати особливу увагу захисту прав інтелектуальної власності: необхідно захищати зареєстровані торгові марки, видані патенти, здійснювати захист від підробки продукції, ввести переслідування за самовільне використання торгових марок (як передбачено законодавством), підвищити ступінь відповідальності та ефективності діяльності правоохоронних органів в цій сфері.

Забезпеченню виконання контрактних зобов'язань мають сприяти такі організаційно-правові нововведення:

6.1) запровадження обов'язкової електронної адреси для кожного із суб'єктів господарювання у процесі їх реєстрації для взаємодії з державними органами, судами та суб'єктами владних повноважень;

6.2) введення спрощеного механізму розгляду справ, пов'язаних із списанням грошової заборгованості;

6.3) прискорений механізм розгляду проваджень у справах про банкрутство у випадку наявності мажоритарного конкурсного кредитора або ж банкрутства боржника, майно якого перебуває у заставі;

6.4) встановлення граничних строків запровадження мораторію для задоволення вимог кредиторів у процедурі банкрутства.

7. Відновлення довіри до банківської системи та вдосконалення механізмів її функціонування. Події останніх років призвели до того, що інвестори не довіряють банкам, оскільки вони не мають надійних механізмів повернення коштів з банків. Дії НБУ та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) постійно підтримують впевненість у тому, що будь-який банк можуть ліквідувати, навіть без наявності законних підстав. З метою відновлення довіри населення до банківської системи, у першу чергу, слід удосконалити систему гарантування вкладів фізичних осіб, зокрема:

7.1. Необхідно змінити черговість виплат кредиторам, яка встановлена законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». На відміну від існуючої системи гарантування, фізичні особи (у тому числі фізичні особи - підприємці) повинні бути пріоритетом для задоволення їх вимог перед збанкрутілим банком у порівнянні з державою та її органами, у тому числі щодо покриття будь-яких витрат Фонду пов'язаних із консолідованим продажем активів банків.

7.2. Удосконалити систему управління майном збанкрутілих банків з боку ФГВФО:

  • встановити особисту відповідальність ліквідатора неплатоспроможного банку за ефективність та обґрунтованість управління майном, запровадити щоквартальну відкриту для вкладників та кредиторів банку звітність ліквідатора про проведену роботу;

  • передбачити відкритість та прозорість переліку майна збанкрутілого банку, яке входить до ліквідаційної маси, публічне затвердження конкретних планів та способів реалізації майна кожного неплатоспроможного банку;

  • забезпечити безпосередню участь представників кредиторів (у тому числі вкладників) у роботі ліквідаційної команди, зокрема, шляхом прийняття участі у засіданням комітетів з управління майном.

7.3. Визначити статус ФГВФО та його працівників як державної установи та державних службовців. Встановити прозору та відкриту система контролю за діяльністю ФГВФО, починаючи з призначення його керівних органів та закінчуючи порядком прийняття рішень.

7.4. Встановити особисту кримінальну відповідальність за доведення фінансової структури до банкрутства як керівників таких фінансових установ, так і окремих державних посадових осіб, яким державою безпосередньо делеговані функції здійснення контролю та нагляду за діяльністю конкретної банківської установи (кураторів, адміністраторів, тощо).

8. Створення адекватної інфраструктури для розвитку бізнесу на місцевому рівні. Для активізації малого бізнесу в секторі послуг необхідно суттєво спростити дозвільну процедуру на місцевому рівні, а також робити акценти на розвитку інфраструктурних об'єктів, які об'єднують підприємців в регіональні групи. Мається на увазі, створення у великих містах бізнес-інкубаторів, бізнес-акселераторів і коворкінгів , тобто того позитивного середовища, де приватна ініціатива змогла б визрівати і кристалізуватися в реальні бізнес-проекти. З огляду на соціальну значимість подібних інституційних об'єктів (коворкінг, бізнес-інкубатори), в їх створенні повинні брати активну участь місцеві органи влади.